Традиційно непорядні

- Я вас прошу, відійдіть на безпечне місце. Зараз може полетіти каміння, і ви будете скаржитись, що ми вас не захищаємо.

Це поліцейський, що стоїть в кордоні. Каміння може полетіти, бо ми стоїмо на Думській, і тільки що в двадцяти метрах від нас хлопці з прапорами «Традиція і порядок» гукали «Смерть ЛГБТ! Смерть ЛГБТ!»

Зараз вони кудись побігли – мабуть, шукають можливості прорвати поліцейський кордон. Поліцейський просить відійти на безпечне місце журналістів, представників акредитованих ЗМІ. Нас через кордон пускають. Професійний привілей.

- Відійдіть, будь ласка. Тут небезпечно.

- Для вас також небезпечно, - бормочу собі під носа, - але ж ви тут.

«Тіпчики» - так прозвали «Традицію і порядок», вдале прізвисько пристало – зібрались на Думський, бо сьогодні Одесою проходить мирна хода в захист громадянських прав. Там, позаду, повільно рухається колонна.

Великий банер попереду зі словами «Жити вільно, жити без страху».

Над колоною – плакати «Я тут, бо мені не байдуже», «Любити не можна ненавидіти», «Моя сім’я – не пропаганда».

Колона йде мовчки, без лозунгів. Для цього дві причини. Перша – щоб в тиші почули голоси тих, хто не зміг вийти на ходу, тих, кого залякали, тих, кого переслідують.

Друга – не провокувати агресію «тіпчиків».

Організатори нагадують – після ходи всю атрибутику з емблемами та лозунгами ЛГБТ треба зняти та залишити у вказаному місці, розходитись обережно, не йти вузькими пустими вулицями, якщо хтось буде переслідувати – забігати в магазин та викликати поліцію.

Тиха колона позаду. Гукання «Смерть!» попереду.

Поліцейський кордон розділяє тих, хто за права людини, і тих, хто проти. Стільки копів і з такою екіпіровкою я востаннє бачив в травні 2014 року, хоч ні, тоді були не копи, ще була міліція.

Бронежилети, каски, прозорі щити. Ні, «тіпчикам» сьогодні не світить.

Біля кордону йде літня жінка, голосно говорить:

- Та дайте уже их побить, что вы их защищаете, этих гомиков! Девочки, вы журналисты? Выйдите отсюда!

- Я журналіст, - кажу я. – Слухаю вас.

Жінка дивиться на мене. Оцінює чи то мої габарити, чи то футболку з тризубом, чи щось ще. Зробивши висновок, швидко каже:

- Всё, я молчу! – і шкандибає далі.

«Тіпчики» повернулись, прорватись в іншому місці їм не дали. Серед чорних прапорів з символікою «традиції і порядку» - два жовто-блакитних українських.

- А ну-ка, давай-ка, уёбывай отсюда! – скандують хлопчаки під прапорами. Я спочатку не розумію, про якого онука йдеться… а, ні, це просто захисники української Конституції перейшли на рідний і улюблений російський матюг.

Над ними сумно висять українські прапори. Здається, прапорам соромно бути в такій компанії.

Два чоловіки в вишиванках, один з них голосно бреше в мікрофон про необхідність «традиційних сімейних цінностей». Нібито саме ЛГБТ і «пропаганда збочень» винні в тому, що сім’ї розпадаються. Про сімейне насильство, алкоголізм, побиття жінок чоловік в вишиванці нічого не каже. Це традиційні явища, він не має нічого проти них. Б’є – значить, любить, і таке інше.

Над людиною з мікрофоном – великий плакат зі словом «Конституція». Так, вони тут захищають Конституцію України, як вони пояснюють. Пояснення знов переходять в гукання «Смерть ЛГБТ!»

Стаття 3 Конституції – людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Але, вочевидь, не для тих, що зібрались на Думській.

З натовпу вилітає димова шашка, з неї розповзається фіолетовий дим.

- І це все? – дивується чоловік біля мене. – Одна шашка? Скільки вона коштує – сто гривень?..

- Ото людина останні сто гривень віддала за свої ідеали, а вам смішно!

Ні, не останні – он летить друга шашка. Ця диміть активніше, «тіпчики» відтягуються від диму під занепокоєне питання оратора «друзі, а що трапилось?»

Білява жінка демонстративно обіймає за плечі чоловіка з дуже сумним обличчям. Відразу видно, що вона його не віддасть ніяким геям. Виглядає це так, нібито причина суму чоловіка – саме її обійми.