Батько вакцинації

 (опубліковано в газеті "Тут і Тепер" в грудні 2020)

Едвард Дженнер вакцинує свою дитину. Файл з колекції Wellcome Images

 

Однією з найзначніших перемог ВООЗ – та і людства загалом – було знищення віспи. Хвороба, яка щорічно вбивала та калічила мільйони, сьогодні вже не шкодить жодній людині на нашій планеті. Звичайно, це стало результатом важкої праці тисяч вчених, лікарів, інженерів, адміністраторів та багатьох інших, але починалась ця перемога з однієї людини ще в вісімнадцятому столітті. Цю людину звали Едвард Дженнер. З нього почалась вакцинація.

 

Едвард Дженнер народився 17 травня 1749 року в Британії, а саме в Берклі. Можна сказати, що він народився вчасно. Саме в ті часи медичне суспільство в Британії дещо змінювалось. Вже не тільки освічені терапевти з дипломами Оксфорду чи Кембриджу, але і прості фармацевти та хірурги починали вважатись поважними фахівцями. Змінювались навчальні методи, змінювалось і відношення до клінічної практики.

Коли Едварду було лише п’ять років, помер його батько, місцевий священик. Хлопчик залишився під опікою старшого брата. В 13 років, після навчання в школі, Едвард пішов у підмайстри до місцевого хірурга Джорджа Гарвіка. Вісім років він вивчав основи медицини та хірургічної практики. Закінчивши своє навчання, у віці 21 року Едвард Дженнер поїхав до Лондону.

Новим вчителем молодого Дженнера став Джон Гантер, один із найвідоміших лондонських хірургів свого часу. Окрім роботи в шпиталі Святого Георгія, Гантер також був анатомом, біологом та дослідником-експериментатором, вивчав фізіологічні та функціональні особливості різних тварин.

Дружба, яка почалась між Дженнером та Гантером, залишалась міцною до самої смерті Гантера в 1793 році. Саме завдяки Гантерові Дженнер зацікавився біологією, розвинув спостережливість, критичне мислення та довіру до експерименту. Саме Гантер дав Дженнеру пораду: «Навіщо розмірковувати, коли можна перевірити експериментом?»

За два роки, проведені в Лондоні, Дженнер настільки захопився біологією та зробив у ній такі успіхи, що знаменитий капітан Кук запропонував юнаку вирушити з ним в його другу експедицію натуралістом. Але Дженнер відмовився. Він закінчив навчання у Гантера і повернувся до Берклі.

І треба відмітити, що у Берклі молодий хірург був дуже успішним і популярним. Окрім лікування, Дженнер ще писав вірші, грав на скрипці, збирав цікаві натуралістичні зразки, які відсилав Гантеру, вивчав міграційну поведінку птахів і зимову сплячку їжаків, збудував повітряну кулю, яку двічі підіймав у повітря. Він був людиною широких інтересів, цей Дженнер! І, поміж іншим, ще з часів підмайстрування у Гарвіка, він цікавився пошуками захисту від однієї з найстрашніших хвороб — натуральної віспи.

Тут необхідно зауважити, що в якійсь формі щеплення існувало задовго до того, як Едвард Дженнер почав вивчати медицину. Щеплення — так, але ще не вакцинація. В той час вживали терміни «інокуляція» або «варіоляція». Відомо було, що двічі на віспу не хворіють — якщо людина не вмирає від хвороби, вона отримує стійкий імунітет. Тому здорових людей заражали невеликою кількістю інфікованого матеріалу, взятого від хворих на віспу, сподіваючись, що хвороба розів’ється в слабкій формі, і після варіоляції людина буде захищена від віспи на все життя.

В цілому це нагадує підхід деяких сучасних батьків, які вважають, що «хай краще дитина перехворіє, аніж робити щеплення, бо так природніше». Так, це природніше, але слід пам’ятати, що природна властивість мікроорганізмів — спричиняти хворобу, а не захищати від неї. Тому варіоляція в багатьох випадках приводила до важких ускладнень. Крім того людина, отримавши збудник віспи, вже сама розповсюджувала інфекцію та заражала оточення (що знов-таки буває в результаті «хай дитина краще перехворіє», адже крім того, що дитина хворіє сама, вона може заразити ще й інших дітей, та й дорослих, якщо вони не мають імунітету).

Також було відомо, що віспа досить рідко вражає доярок. Дехто навіть пов’язував це з іншою хворобою — коров’ячою віспою, яка дуже легко перебігає у людей.

Після багатьох спостережень Дженнер зробив висновок, що коров’яча віспа може не тільки захистити від натуральної віспи, але і легко передається іншим людям, таким чином поширюючи захист. Але навіщо розмірковувати, коли можна перевірити експериментом?

І Дженнер вирішив зробити наступний крок — замість варіоляції провести щеплення коров’ячою віспою. В травні 1796 року він знайшов доярку на ім’я Сара Нелмс, яка мала свіжі виразки від коров’ячої віспи на кінцівках та погодилась допомогти в експерименті. Чотирнадцятого травня він зробив щеплення восьмирічному хлопчику Джеймсу Фіпсу.

Дев’ять днів хлопчик почувався трохи хворим, потім одужав. Першого липня Дженнер провів другу інокуляцію. Цього разу він взяв матеріал для щеплення у хворого на натуральну віспу. У Фіпса не розвинулось жодних проявів хвороби. Він мав імунітет. Експеримент був успішним.

В 1778 році Дженнер, додавши нових матеріалів, за власний кошт надрукував книгу під назвою «An Inquiry into the Causes and Effects of the Variolae Vaccinae» — дослідження походження та дії коров’ячої віспи. Власне, звідси відома нам «вакцина» та «вакцинація», від «vacca» — «корова».

Відтоді починається нова частина життя Едварда Дженнера. Він знов їде до Лондону, шукаючи добровольців для вакцинації, але за три місяці пошуків жодна людина не погодилась на щеплення коров’ячою віспою. Він закликав колег-лікарів приєднатися до вакцинації, зокрема хірурга Генрі Клайна, якому Дженнер надав частину отриманої ним речовини-інокулянта, тобто вакцини.

Виникали проблеми. Дехто з лікарів робив помилки, псуючи вакцину. Дехто навіть намагався привласнити досягнення Дженнера, видаючи вакцинацію за власний винахід. З появою вакцини з’явились і добре відомі нам навіть сьогодні антивакцинатори, які в вісімнадцятому столітті користувались такими ж брудними методами, як зараз. Розповідали, нібито від вакцини Дженнера на голові виростають коров’ячі роги (сьогодні вони так розповідають про аутизм). Намагались зганьбити роботу Дженнера, нападаючи не безпосередньо на вакцинацію, а на публікації Дженнера про життя птахів. Ще сто років після смерті Дженнера противники вакцинації казали, що його дослідженням не можна вірити, бо Дженнер же писав, нібито пташенята зозулі викидають з гнізда, куди їх підкинули, інші яйця, щоб бідолашні птахи-«батьки» годували тільки зозулю, а не власних пташенят – а цього ж не може бути, бо цього бути не може ніколи! Тільки в 1921 році за допомогою фотографії вдалося підтвердити, що Дженнер був правий і щодо зозуль…

Сьогодні дехто каже, що вклад Дженнера переоцінюють. Що, бачте, і щеплення з’явилося ще до нього, і про коров’ячу віспу було відомо раніше, і нею навіть робили щеплення. То все так, але саме Дженнер поклав життя на популяризацію вакцинації. Він писав лікарям по всьому світу, пояснюючи, переконуючи, розсилаючи вакцину. Він добився того, що смертність від віспи зменшилась, хоч захворювання існувало ще майже два століття, доки його не знищила ВООЗ.

Дженнер стільки часу та зусиль віддавав вакцинації, що від цього страждала його власна лікарська практика. Замість того, щоб заробляти, він боровся за світ, де ніхто більше не вмиратиме від віспи. Мабуть, його справи прийшли б у повний занепад, якби не парламент Британії. Двічі парламент проголосував за надання Дженнеру великої грошової допомоги — в 1802, а потім в 1806 році.

Едвард Дженнер помер в 1823 в своєму рідному Берклі. Після його смерті надрукували його останню книгу, присвячену поведінці птахів. Зараз його дім перетворено на музей. В 2010 році в Британії випустили поштова марка з зображенням Дженнера як визнання його заслуг перед медициною і людством.